10 жовтня в Острозькій академії відбулася зустріч з журналістом і публіцистом Павлом Казаріним. Він презентував свою книгу “Дикий Захід Східної Європи” і розповів про особистісні зміни, зокрема крізь призму служби у лавах Збройних Сил України.
Ця книга про зміни, які відбуваються в країні, в якій іде війна. Довгий час ми вважали, що війна це щось, що залишилося у 2014-2016 роках, а потім ми звикали до термінів на кшталт “війна низької інтенсивності”. Але останні майже два роки ми розуміємо, як вона виглядає насправді. Коли я писав цю книгу, то намагався підсумувати усі зміни, які відбулися з нами, у період з 2014 по 2021 рік”, – зазначає Павло Казарін.
Ми зібрали 5 тез журналіста, які можуть вас зацікавити.
Питання ідентичності
Ми живемо у просторі множинних ідентичностей. Для когось важливіше його регіональна ідентичність, для іншого – державна, або, можливо, родинна. Однак ідентичність – це сума подій, яка сталася або ж не сталася у нашому житті. Легко бути українцем і вважати себе українцем, коли в тебе мама з Полтави, батько – зі Львова. У тебе з дитинства рушник на стіні і “Кобзар” на книжковій полиці, і ти ніколи не замислюєшся, де твоє місце в країні, де ти живеш. Я з Сімферополя, багато моїх друзів зі Сходу, і я можу уявити, наскільки важко буває, коли там, умовно кажучи, мама з Пскова, батько – з Донецька, або з Луганська, або з Севастополя. Ти зростаєш в повністю російськомовному, російськокультурному оточенні, і в тебе питання, де твоє місце у цій країні, постає майже кожного дня. І ти намагаєшся відшукати цей елемент, який об’єднує, відповідає тобі на запитання, ким ти є, і де твоє місце в майбутньому.
Повертаємося до проблеми знову
Багато людей почали шукати відповіді на питання ідентичності саме після 2014 року. Але казати про те, що анексія Криму змусила всю Україну визначатися з власною ідентичністю, напевно, трохи перебільшення. Тому що можна було жити в нашій країні, в іншому регіоні, і анексію Криму в цілому не помічати. Це було десь далеко, там не було запеклих вуличних боїв, можна було жити і не звертати особливу увагу на події, які відбувалися на території півострова. Якщо до тебе додому не прийшли і не принесли повістку, то ти так само міг не занурюватися у нову реальність. А потім сталося 24 лютого 2022 року. 24 лютого, яке від початку змусило багатьох знов-таки проходити шлях з пошуком власної ідентичності. Багато людей стали знаходити себе в нових умовах і шукати для себе нові відповіді, можливо, навіть у цій книзі.
Спільний досвід
Я, наприклад, дуже чітко пам’ятаю той момент, коли ми жили в країні, де головною війною вважалася Друга Світова. Зараз все це змінюється, і зрозуміло, що новою головною війною для нас усіх стають події повномасштабного вторгнення. У військовослужбовців є батьки, є друзі, є волонтери, в кожному місті діти знають, як звучить сигнал повітряної тривоги – це той самий колективний досвід, який теж буде спільний для держави через кілька років, який буде зрозумілий кожному з нас, просто так, без перекладу. Ти згадуєш про 2022 рік, і ось цей набір спогадів, він приблизно однаковий, незалежно від того, де саме людина жила.
Велич пройденого шляху
Ще одна важлива історія, яка відбулася – це відчуття самих себе, як тієї країни, тієї сили, яка може не тільки оборонятися, не тільки чинити опір, а як сили, яка здатна зупиняти армію (яка вважала себе другою у світі), і навіть звільняти власні міста. Коли ми обертаємося назад, то важливо пам’ятати велич пройденого шляху, помічати ту різницю, яка відділяє нас теперішніх від нас колишніх.
Україна – це ми
Ми – співучасники творення цієї історії і автори тих подій, які завтра визначатимуть наше життя. Коли ти розумієш, що є співучасником творення історії, то це покладає додаткову відповідальність. Між поразкою і перемогою у цій війні у нас є ще сотні проміжних сценаріїв. Переможе саме той сценарій, в який ми всі інвестуватимемо. Цікаво спостерігати, як нашим співгромадянам потрохи приходить усвідомлення, що Україна – це ми. Це еволюція, за яку нам довелося заплатити дуже велику ціну, але мені здається, що серед тих наслідків війни, які відбулися з усіма за останні 19 місяців, це – один з найважливіших.
Тетяна-Анастасія ОГІБОВСЬКА