OA JCS

Марія Очеретяна:

"Тут я почала потроху розплутувати великий клубок розуміння, що таке журналістика"

Інтерв’ю

Випускниця спеціальності "Журналістика" – про навчання в Острозькій академії.

Марія Очеретяна – випускниця 2020 року спеціальності “Журналістика” Національного університету “Острозька академія”. Її шлях до цієї професії, до розуміння що таке “журналістика”, “комунікації” почався з типової для вступників фрази “мені сказали, що я добре пишу”. Сьогодні вона працює у громадській організації “Центр спільних дій” на посаді журналістки, проте зазначає, що робота тісно пов’язана з комунікаціями.

Ми поговорили з нею про її етапи становлення у журналістиці, її місце у комунікаціях та як на це впливало університетське академічне середовище.

У 9 класі я не знала, куди вступати. Мама сказала, ти вмієш писати – йди на журналістику. Тоді я задумалася про це. У мене була думка, що журналістика – це вміти писати й, наче, все. Я почала до цього йти. Коли я вступала, то давали додаткові бали  за публікації – пішла в місцеву газету, почала писати якість замітки туди. І вже тоді зрозуміла, що іноді доведеться кудись ходити й з кимось говорити. Що це не зовсім просто писати. 

Я почала потроху розплутувати
великий клубок розуміння
що таке журналістика

Зрештою, я вступила на журналістику в Острозькій академії. Тоді я почала потроху розплутувати великий клубок розуміння, що таке журналістика. Перша точка моєї журналістики – це медіафорум у Києві. Там я почула виступ редактора суспільно-політичного відділу “LIGA.net” Петра Шуклінова про їхній тогочасний проєкт “Медіагігієна”. Він дуже натхненно говорив про стандарти, про те, що журналісти мають нести правду, істину. І мене це дуже сильно на хвилі підліткового максималізму надихнуло. Це був перший курс університету.

І потім в університеті Роман  Шулик, зокрема, та й інші викладачі, вкладали такі ідеї мені в голову. 

Мені дуже хотілося працювати у тій такій натхненній, ідейній журналістиці, нести людям правду

Потім був довгий період “Ostroh.Info”. Я намагалася на практиці ці ідеї втілювати. Все почалося з другого місяця нашого навчання, коли до нас, першого курсу, прийшли тогочасні редактори. Вони розказали про цей проєкт – “якщо хтось хоче, то долучайтеся”. Багато хто з нас спробував тоді написати свою першу новину. Мало кого взяли, але я потрапила в це число – відбирали тих, хто вміє писати краще. Після цього я почала ходити на події, мене редагували, я брала коментарі, дзвонила.

Так це відбувалося до зимових канікул. Тоді все трохи заморозилося, але Віта Кушмирук, тоді ще студентка старшого курсу, взяла на себе редакторство. Вона запитала про те, чи хтось готовий писати новини на канікулах – погодилася я і ще 2 людей. Ми розділили між собою дні й регулярно писали рерайти, щоб сайт жив. У процесі всі трохи втратили інтерес, крім мене.

Коли я повернулася з канікул, мені запропонували взяти на себе редакторство. Тоді я стала такою людиною-редакцією. Мені не було кого редагувати. Я ходила на події, Віта допомагала з редагуванням і порадами. Все так відбувалося до початку мого другого курсу. Я розуміла, що так можна працювати, але не дуже цікаво. Це класний момент, щоб виписати руку, зрозуміти, хто є хто в місті, набити контакти, зрозуміти до кого можна звернутися з тих чи інших питань.

Мені дуже хотілося мати команду

Коли почався мій другий курс, я одразу ж зробила презентацію “Ostroh.Info” для першокурсників. У мене вже не було ідеї взяти тих, хто пише трохи краще, і вже їм допомогти. У мене була ідея залучити всіх, хто зацікавлений, і з ними працювати. Навіть якщо людина пише новини поки що відверто погано, це означає, що її ще не навчили. І якщо вона захоче, то навчиться це робити. Це було дуже часоємко, але так вибудувалася команда. Це була не лише робота з журналістськими текстами, вона стала менеджерською. У мене вийшло, бо далі все працювало і без моєї участі – прийшли наступні курси журналістів. 

Я була редакторкою до середини третього курсу. Після того я влаштувалася на роботу в “LIGA.net”, про яку я мріяла з першого курсу. Першокурсницею я їхала з Новомедіа Форум і думала: “Вау, я хочу бути такою класною журналісткою, щоб мене взяли на роботу в “LIGA.net””. І коли на третьому курсі це сталося – було відчуття, що це здійснення мрії. 

Тут не будуть заважати мені використовувати
різні можливості

Що я зрозуміла в Острозі? Тут, може, й не навчать того, чого я хотіла б навчитися, але й не будуть заважати мені використовувати різні можливості. В Києві, наприклад, мої знайомі журналісти постійно сиділи на парі, й дуже багато викладачів їм говорили, що вони мусять зубрити, писати конспекти. У нас цього було не так багато. 

Я мала можливості багато їздити на тренінги. На більшості тренінгів, на які я приїздила (не всі були дуже корисними), я була наймолодшою. Я просилася на практики, стажування всюди, де тільки могла. Наприклад, на другому курсі я була у львівській редакції “Твоє місто”. Для них було шоком, що це не для університету мені треба, що я просто хочу попрактикуватися в якійсь класній редакції. У мене було велике бажання перейняти якийсь досвід і застосувати його в “Ostroh.Info”. Для них це було дивно, бо зазвичай студенти з інших вишів мають іншу мотивацію. Хоча не стверджую, що всі наші студенти так вмотивовані. Потім був досвід стажувань та практики на сайті “Заборона” та радіо “Аристократи” на третьому курсі.

Це був мій випробувальний термін, після якого мене не взяли

“LIGA.net”, на мій погляд, це дуже високий рівень журналістики, зокрема новинної. Коли підходить редактор, він ще не біля комп’ютера, але вже бачить, що в мене десь там подвійний пробіл. Зараз я теж такі речі помічаю, а тоді це було супервеликим шоком. У мого старшого редактора, Жені Пилипенка, була така філософія – все, що ти робиш, маєш робити ідеально. Це був важкий, але дуже крутий тримісячний інтенсив, за який мені ще платили гроші.

Я зрозуміла, що мені в такому темпі працювати складно, особливо так, з порогу. Мені тоді треба було писати багато новин за день, брати коментарі, багато перевіряти. Іноді це була робота й із англомовними джерелами, що для мене не є якоюсь супер великою проблемою, але все одно забирає якийсь час. Плюс до кожної новини потрібно було знайти картинку без порушення авторських прав. І часом пошук картинки займав більше часу, ніж написання новини. Також це робота у великій команді. На “LIGA.net” величезний ньюзрум, і часом поки ти знаходиш якусь новину, виявляється, що хтось її з колег вже взяв. 

Під кінець мого випробувального терміну я почула: “Ти нам дуже подобаєшся, але зараз, як бачиш, переміг Зеленський і буде дуже багато роботи – нам вже зараз потрібна досвідченіша людина”. Я розуміла, чому вони так роблять. Якби було більше часу, вони, ймовірно, були б готові в мене вкладати його і зусилля, але тоді такої можливості не було.

Після того Женя, старший редактор, написав мені велике повідомлення, яке я досі часом читаю. Воно було про те, щоб я не засмучувалася, бо я вже дуже рано і дуже добре почала свій шлях у журналістиці. І, крім того, дав таку настанову, що за що б я не бралася, треба робити це ідеально, бо треба зменшувати ентропію, тобто безлад у цьому світі. Ці слова досі сильно надихають мене.

Старший редактор дав настанову – за що б я не бралася, треба робити це ідеально, бо треба зменшувати ентропію, тобто безлад у цьому світі

Через якийсь час я пішла на стажування в “Український тиждень”. Там працювала моя знайома і я знала про вакансію до того, як почала шукати роботу. Тоді вона сказала, що взяли двох дівчат, але я можу попроситися спробувати. Я два тижні, а може трохи довше, пропрацювала в дуже невизначених умовах. Це було й, наче, стажування, але не щось офіційне. Я приходила в редакцію, писала новини, спілкувалася зі старшим редактором, отримувала завдання. Я розуміла, що мені треба ця робота і хочу показати себе якнайкраще. У результаті одну з цих дівчат не взяли, бо лишилася я.

Відбулася невелика співбесіда під час якої редактор зрозумів, що я добре розбираюся у міжнародній ситуації. Він хотів, щоб я писала багато в цьому напрямі – огляди, новини. Спочатку я брала новини за інерцією, як і раніше. А потім я почала розуміти що від мене хочуть – писала експлейнери. Тоді редактор був дуже задоволений. Сказав, що це те, що він від мене хоче, потрібно робити так більше. Це було справді цікаво, адже ти можеш взяти щось складне, в ньому розібратися і пояснити людям дуже простими словами, щоб вони з одного тексту мали загальне уявлення що відбувається. Це мій четвертий курс.

Рік я пропрацювала в “Українському тижні”. Потім почалася пандемія – наша робота стала дистанційною. Я переїхала в село в Київській області. І з часом зрозуміла, що робота стала для мене нецікавою: щось не подобається в редакції, щось – у новинах. Цей досвід для мене закінчився, і я взяла для себе там все, що хотіла. Я набила руку, непогану базу контактів, отримала хороше розуміння, як працює все в країні, як для новинного журналіста.

Далі я не знала, що робити. На якийсь час взяла паузу і працювала як комунікаційниця в одному проєкті, потім – як есемемниця. Коли я почала знову шукати роботу в Києві, то побачила вакансію в ГО “Центр спільних дій”. Побачила, що вони вболівають за системні зміни в країні, за розвиток громадянського суспільства, зокрема в громадах, аналізують і пояснюють, що мені дуже близько. Під час роботи в “Ostroh.Info” я дуже відчула сила громади. Зрозуміла, що на локальному рівні можна вплинути на більше речей і одразу побачити свій вплив.

Вони шукали на вакансію журналіста, і я не знала, наскільки сильно мені треба знати суспільно-політичну ситуацію, щоб туди потрапити. Зрештою, після співбесіди я зрозуміла, що навіть добре, що я не маю щодо цього суперглибокого розуміння. Тому що я можу взяти складний текст і те, що я не розуміла, переписати так просто, щоб це зрозумів будь-хто. Я пишу для тієї себе, яка не працювала в цій організації. Так почався цей етап роботи в Центрі, який триває й сьогодні.

Про людей та події, які вплинули під час навчання,
найяскравіші спогади

Я могла загубитися й мені треба був цей час, щоб розібратися, і на такому дуже локальному рівні почати щось робити

Роман Шулик (ред. викладач) багато що змінив у моїй свідомості. Це справа не однієї зустрічі, не однієї розмови. Це про те, що ця людина дуже багато вклала в мене як у журналістку. З іншого боку, він вклав у мене бачення, що журналісти – це класно, а комунікаційники – так собі. І потім вже у процесі роботи я зрозуміла, що це все не зовсім так. Але загалом він дуже багато чого мені дав і, зокрема, розуміння, що навіть на першому курсі в мене можна вірити і я можу зробити дуже класні речі.

Десь в іншому місці, в Києві чи Львові, я могла б загубитися. Мені треба був цей час, щоб розібратися і на такому дуже локальному рівні почати щось робити. Те, що я так непогано почала, сталося завдяки тому, що я була в маленькому місті, в маленькому університеті, де, в принципі, все доволі сімейно. І зокрема завдяки тому, що в нас на кафедрі все по-сімейному. Тобі дають оцей час не гнатися кудись, а розуміти, що ти хочеш робити, й спробувати різні речі. Тому це питання навіть не освіти, а загалом таких неформальних, які відбуваються між студентами й викладачами. Це така дуже корисна річ, тому що десь у Києві я могла б просидіти чотири роки на лекціях і потім не розуміти, що я хочу робити, як багато людей. Могло б і в Острозі статися якось по-іншому, але сталося саме так.

Тобі дають оцей час не гнатися кудись, а розуміти, що ти хочеш робити і спробувати різні речі

Однозначно на моє формування, як особистості, вплинула академія. Коли я вступала, і ті роки, що я вчилася, я дуже багато нарікала на свою освіту – що мені не дають якихось “дуже корисних” журналістських речей. Потім я переглянула своє ставлення з віком, можливо, із досвідом, і зрозуміла, що насправді академія дала мені значно важливішу річ – приналежність до спільноти. У Києві це дуже класно відчувається. І зараз, коли почалася війна, це теж відчутно. Тому що це така спільнота, до якої ти можеш звернутися. Навіть коли ти в Шепетівці, людина, з якою ви познайомилися в Острозькій академії, тобі допомагає з інтерв’ю, організовує всі записи. Ти приходиш на інтерв’ю, і ця людина на ньому – теж із Острозької академії. Говориш їй про те, що круто бачити випускника академії – вона посміхається. Розумієш, що інтерв’ю вдасться, тому що вас так багато об’єднує. Десь, певно, ще в Могилянці таке є, ще в УКУ, десь на рівні факультетів чи інститутів в інших ВНЗ. Але на рівні великих університетів зазвичай такого немає.

Після університету ти маєш базове розуміння речей щодо яких корисно його мати

Я переглянула своє бачення університетської освіти, тому що інструментарій – це не те головне, що вона дає. Інструментарій можна отримати на практиці, й це частково рівень коледжу. Чотири роки в університеті дають можливість сформуватися світоглядно.

На другому курсі ми можемо думати: нащо нам філософія і як вона допоможе бути хорошим журналістом? Зрештою, розумієш, що саме вона дуже класно розвиває мислення і дає хороший загальний рівень розвитку. Класно, коли ти з кимось зустрічаєшся в житті, заходять розмови не тільки робочі… Ну, можливо, історію журналістки і якісь альманахи я з ними обговорювати не буду, але якщо я можу обговорити якусь працю Канта, то це прикольно. 

Про людей та події, які вплинули під час навчання, найяскравіші спогади

Викладачі розуміли, що я вкладаю в себе, але не завжди у звичний спосіб.

Я пам’ятаю, як ми жили з подругою на квартирі. У неї теж було багато проєктів – кіноклуби… Вона навчалася на культурології, була дуже активною. І дуже багато вчилася – і це нормально, бо вона була в університеті. Але я у цей час сиділа за комп’ютером або бігала з телефоном. Ми сідаємо пити чай – мені приходить якесь повідомлення – через 5 хвилин треба взяти коментар у міській раді. І біжу його брати, бо я взяла на себе відповідальність за публікацію цієї новини. Першочергово, перед самою собою, що я маю підтримувати сайт на певному рівні. Коли в мене стояв вибір вичитати чийсь текст чи погуляти – я обирала текст. 

Це не завжди добре. Вже в ГО секторі я зрозуміла, що вихідні – це дуже важливо. Але завдяки цьому досвіду я багато навчилася. Моя освіта була здебільшого неформальною. Це був мій шлях. 

Якби викладачі намагалися мене більше загрузити, такого хорошого досвіду не було б. Вони багато на що закривали очі. Вони розуміли, що я вкладаю в себе, але не завжди у звичний спосіб. Це відчувалося саме на кафедрі. З іншими кафедрами ще могли бути якісь моменти непорозумінь. Бо якщо це філософія чи культорологія, то це все одно класичніша освіта. 

Наша кафедра не була відірвана від реальності. Багатьох речей вона мене навчила. Але багато що я здобувала на власному досвіді, коли приходила в редакції, вчилася далі. 

Про роботу в комунікаціях в період війни і як вона вплинула на діяльність

Зараз я досі працюю в громадській організації “Центр спільних дій”. Вона до війни займалася роботою у двох напрямках: з місцевою владою, для допомоги впровадження нових політик, та з центральною – аналіз та моніторинг рішень різних органів влади, просвіта серед людей. Моя робота полягала в тому, щоб те розумне, що аналітики написали, перекласти “людською” мовою.

Коли сталася повномасштабна війна, ми почали думати, чим можемо бути корисними. Перше, що ініціювала керівниця нашої аналітичної команди і ми запустили – це волонтерський проєкт. Ми допомагаємо людям, які виїжджають із небезпечних регіонів, знаходити тимчасове житло в безпечних районах, куди вони потрапляють. Далі я евакуювалася в Острог, бо мала тут “своїх” людей. Одразу ж почала думати, в чому я можу бути корисна ще як журналістка, як комунікаційниця.

Я давно цікавлюся напрямком подкастів і в себе в організації курую цей напрямок. У мене був доступ до мікрофона, і я зрозуміла, що можна пробувати щось записати. Керівниця запитала, чи я мобільна, на що я сказала, що можу їздити, якщо мені забезпечать техніку для записів. У результаті я проконсультувалася зі звукорежисером Андрієм Іздриком, який із нами співпрацює, і почала думати, як робити новий подкаст, який ми потім назвали “Один одному”. Провідною темою стало те, як люди на місцях об’єднуються і що роблять для перемоги.

Я побачила, що в Острозі це відбувається дуже активно. Люди об’єдналися, почали щось робити. А в різних громадах це відбувається по-різному. Інколи місцева влада дуже швидко адаптується до нових реалій, і з неї починається волонтерський рух. А тут – навпаки. Усе почалося знизу – відбулася така горизонтальна взаємодія, плюс підприємці, плюс академічна спільнота. І можна показати людям, які ще не усвідомили цього або не знають, де себе приткнути, приклад єднання, щоб вони теж могли зробити щось хороше. І щоб це була така інструкція “Що я можу зробити, якщо хочу допомогти”.

Про зміну поглядів на журналістику та комунікації під час війни

Люди, які працюють у комунікаціях, зараз дуже цінні, бо їхня робота – правильно підбирати слова для текстів, аби цим текстом донести щось важливе і корисне суспільству. Або тими самими текстами створити взаєморозуміння всередині команди. Я би сказала, що зараз роблю журналістську роботу з позиції комунікаційниці. Розумію, що використовую журналістський інструментарій – пишу тексти, роблю подкасти, але разом із тим я доношу той меседж, який є в нашої організації, до великої кількості людей. Тому що я вмію це робити. Тому що моя роль полягає не в тому, щоб казати якісь дуже розумні речі, а в тому, щоб взяти щось розумне і заскладне і пояснити так, щоб зрозуміла санітарка в лікарняному відділенні моєї мами.

Я переглянула важливість комунікацій ще до війни. Війна просто підтвердила такі речі. Якщо ти добре розумієшся на комунікаціях, то будеш потрібен завжди. Тому що навіть коли люди воюють чи волонтерять, цим людям потрібно комунікувати між собою, розуміти свої меседжі чи іміджеві штуки й комунікувати зі світом, щоб доносити, що їм треба і що вони роблять. Хороші комунікаційники потрібні завжди.

5 порад для студентів-журналістів та комунікаційників

1

Коли я починала свій шлях у журналістиці, то мої наставники на кафедрі та поза кафедрою дали трохи хибне, на мою думку, розуміння, що важлива журналістика – це та, що про суспільство, політику; що треба робити розслідування, шукати щось резонансне. Я не припускала для себе, що можна робити щось інше і це буде корисно й важливо. Тобто, яка тревел журналістика, якщо в нас в країні війна йде?

Згодом я зрозуміла, що важливо робити те, що ти робиш добре. Можна працювати у лайфстайлі і цим робити щось корисне, тому що люди не завжди читають політику.

2

Треба хапатися за можливості. Журналістика і комунікації – дуже широкі. Ти не дізнаєшся, де саме твоє місце, якщо не будеш пробувати багато різних речей. Загалом, сидячи на одному місці, буде важко знайти себе. Можливо, не заходить політична журналістика, а зайде фуд журналістика, економічна тощо. Щоб зрозуміти це, треба проситися в редакції на оплачувані, неоплачувані стажування, щоб показатися, усвідомити, як все працює. Чим більше росте твоє портфоліо, твоє резюме навіть завдяки стажуванням, тим більше зростає вага для майбутнього працедавця.

3

Важливо відпочивати. Якщо дуже сильно чимось захоплюєшся, то можна працювати постійно. Але це загрожує швидкою втомою і вигоранням. У журналістиці є культ трудоголізму, і це дуже погано. Повинне бути розуміння позаробочого часу, вихідних. І тоді виявляється, якщо відпочивати на вихідних, то в понеділок можна з радістю йти на роботу.

Якщо буде відчуття, що вас захоплює робота чи заняття або ж дуже подобається вчитися і хочеться всі вихідні просидіти за підручниками – не робіть цього. Тому що вигорання стається дуже швидко.

4

Важливо мати широке коло інтересів і не замикатися на чомусь одному, навіть якщо це дуже подобається. Якщо є широке коло, то зростає твоя вага для людей, з якими в майбутньому ти будеш працювати. Ти ніколи не знаєш, як будь-які знання можна задіяти в майбутньому. 

5

Якщо гориш ідеєю, то варто починати щось робити. Якщо ідея вже погасла в голові, не варто себе силувати.