Зараз я досі працюю в громадській організації “Центр спільних дій”. Вона до війни займалася роботою у двох напрямках: з місцевою владою, для допомоги впровадження нових політик, та з центральною – аналіз та моніторинг рішень різних органів влади, просвіта серед людей. Моя робота полягала в тому, щоб те розумне, що аналітики написали, перекласти “людською” мовою.

Коли сталася повномасштабна війна, ми почали думати, чим можемо бути корисними. Перше, що ініціювала керівниця нашої аналітичної команди і ми запустили – це волонтерський проєкт. Ми допомагаємо людям, які виїжджають із небезпечних регіонів, знаходити тимчасове житло в безпечних районах, куди вони потрапляють. Далі я евакуювалася в Острог, бо мала тут “своїх” людей. Одразу ж почала думати, в чому я можу бути корисна ще як журналістка, як комунікаційниця.

Я давно цікавлюся напрямком подкастів і в себе в організації курую цей напрямок. У мене був доступ до мікрофона, і я зрозуміла, що можна пробувати щось записати. Керівниця запитала, чи я мобільна, на що я сказала, що можу їздити, якщо мені забезпечать техніку для записів. У результаті я проконсультувалася зі звукорежисером Андрієм Іздриком, який із нами співпрацює, і почала думати, як робити новий подкаст, який ми потім назвали “Один одному”. Провідною темою стало те, як люди на місцях об’єднуються і що роблять для перемоги.

Я побачила, що в Острозі це відбувається дуже активно. Люди об’єдналися, почали щось робити. А в різних громадах це відбувається по-різному. Інколи місцева влада дуже швидко адаптується до нових реалій, і з неї починається волонтерський рух. А тут – навпаки. Усе почалося знизу – відбулася така горизонтальна взаємодія, плюс підприємці, плюс академічна спільнота. І можна показати людям, які ще не усвідомили цього або не знають, де себе приткнути, приклад єднання, щоб вони теж могли зробити щось хороше. І щоб це була така інструкція “Що я можу зробити, якщо хочу допомогти”.